Ти віриш в червоний захід сонця, у кров і вино, у біль і сни дерев. Ти чуєш пісню волосіні, що тягнеться піском. Ліри тиху мелодію, що примушує стихнути барабани воєнні. Ти віриш у аромат рудоволосої дівчини. Витриманого вина, наливки з вишень і помаранчів. Присмак залі, вуглець від коротких ножів і родинних мечів цілування.

Срібний місяць все ще висить поміж гілля дерев і блиск останніх квітів.

Скоро осінь і ми всі повернемось до довгих протяжних звуків сиринги. До нікелевих монет і перстенів із індійського золота. Біле ігристе вино поступиться місцем багрянцю королівського каберне. До повільного і звичного бігу соків в деревах. А ще до запаху пороху. Короткий перепочинок на дорозі.

Моя осяяна сріблом і айстрами. І для цього лише потрібно, перейти через долину проклять і місто втрат. І все це заради присмаку заліза і запах помаранчів.

“У часи лихоліть великі держави поводяться як бандити, а маленькі, як повії” - ця фраза найбільш співзвучна пост-середньовічній Європі, але є декілька прикладів, що наводять нас на думку, що бандитизм і “понятія” це мало не універсальні інструменти світової історії. Наведу два приклади.
  Такий собі Гай Юлій Цезар прибуває до Єгипту — цивілізації, походження якої заховано пісками саммума і тінями давнини, ледь привідкритими грецькими філософами і брехуном Геродотом. І не як якийсь там турист, а справжнісінький мордоворот, що від імені мафії (“ іменем Сенату і народу Риму”) збираєится витягти борги з місцевих вождів.І звісно ж заставши край в стані, так би мовити ,перманентної політико-соціальної кризи вибирає кандидата, що більше відповідає інтересам власне Риму. А всі історії про велику “Miłość ” то або просто казки, або ж так побічний процес.

   Другий випадок дуже гарно підходить до фрази - “не роби іншим добре - і тобі не буде зле”. А була тут справа вже набагато пізніше Цезаря — Всі мабуть пригадують, що у Франції була собі революція — та, що Велика Французька — тобто “Liberté, Égalité, Fraternité” і тд.

Звісно все це дуже добре, але спершу одним не сподобалась Рівність, інші розгубились від Свободи, а ну а треті в дупі мали Братерство. І так найнаселеніша країна Європи, що протягом добрих пів століття то падала то виповзала з богових ям опинилась в кільці фронтів та й ще не те щоб з порожніми кишенями, а взагалі без штанів. І тут нагодився арабський дядько з прізвиськом “дей Алжиру” - і так мовить — “оккуляри треба?” - себто зерно, дерево, гроші, контрабанда? Ну і наш гордий і п'яний свободою звісно ж погодився. Республіка вистояла, переродилась в імперії, знову одягла корону спершу одному, потім погутаривши іншому, а тут дей і каже — дружба і мир це добре, але хотілося б отримати назад свою жвачку. І почались довгі нудні переговори про “реструктуризацію боргів”.

Врешті решт в нашого лихваря-пірата ( варто завважити, що алжирці, навіть без “Веселого Рождера любісінько грались в джека-горбця по всенькому Середземномор'ї ”) здали нерви і він висловив французькому послу все що думає про його країну. А боржник, думаєте присоромився? Егеж. Він мав досить гарматного м'яса тільки чекав приводу. І от криваві зуави дефілюють по вулицях Алжиру, а його володар почесним полоненим доживає свої дні в Неаполі.

"славнозвісні зуави"